Досвід роботи з проблеми «Розвиток особистості учнів засобами національного виховання»
Досвід роботи з проблеми «Розвиток особистості учнів засобами національного виховання» Вступ 1. Сутність національного виховання 2. Принципи національного виховання 3. Обов’язкові умови та провідні напрямки національного виховання Основні напрями виховання Формування національної свідомості та самосвідомості дітей Сімейне спілкування та його роль у національному вихованні дітей Народні традиції та їхня роль у національному вихованні дітей Українська народна пісня та її роль у формування національної свідомості дітей Висновок Список використаної літератури В С Т У П Історична доля української нації складається так, що в період відновлення своєї державності український національний організм вступив ослабленим мужньою, багатівковою та збройною боротьбою за національне визволення та відновлення своєї державності, довготривалим перебуванням у підневільному стані, коли планово винищували українську духовну та інтелектуальну еліту, організовували нелюдські експерименти та голодомори. У всі часи та й всіх народів світу серед важливих факторів формування національної самосвідомості була жива пам’ять про національних героїв, що передавалися з уст в уста, від дідів та батьків до синів та онуків, на основі якої народ витворював для себе національно-ідеальні типи, яких огортали ореолом святості, на вчинках яких вчилися, дії яких наслідували молоді покоління. Сьогодні понад 65 відсотків молодих батьків, народжуючи дітей, не мають ані найменшого уявлення про мету, завдання, форми та методи виховання дітей у родині; 20 відсотків керуються досвідом народної педагогіки, виховуючи власних дітей так, як їх самих виховували їхні батьки. І лише 15 відсотків мають належні психолого-педагогічні знання, ознайомлені з науково-педагогічною, з найпередовішим досвідом виховання дітей у родині та в різних типах шкіл і позашкільних закладах. Ця частина батьків і забезпечує належний розвиток, виховання та підготовку дітей до навчання у школі, дітей, з яких в основному і виростають майбутні “хорошисти” і відмінники навчання. А решта дітей приходять до школи практично не підготовленими до сприйняття складних навчальних програм з переважної більшості предметів, що в кінцевому підсумку породжує серйозні труднощі для вчителів у справі формування всебічно й гармонійно розвиненої, національно свідомої і потенційно активної особистості з кожної дитини, що потрапляє до школи. Освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями і народами. Виховати дітей всебічно розвиненими, духовно багатими, фізично досконалими, працьовитими, високоморальними громадянинами Української держави, зі сформованою національною свідомістю, які люблять рідну землю, свій народ і готові його захищати, - спільне завдання родини та школи. Виховання – це організоване спілкування, різноманітність духовних і ділових взаємин як між батьком і матір’ю, так і між батьками та дітьми. Виховання – це підготовка дітей до життя у процесі самого життя, внаслідок засвоєння змісту життя: культури, моралі, праці, наукових і правових знань, національних традицій і звичаїв. Виховувати – означає бути відповідальним за життя та долю дитини і творити в родині щасливу особистість. А через це в родині ніколи не можна ділити життя батьків і дітей на доросле, справжнє, і дитяче, несправжнє. Тільки в єдиному житті з дорослими, поділяючи його радощі й турботи, беручи на себе частку відповідальності, дитина стає справжньою людиною-громадянином, національно свідомою особистістю. 1. Сутність національного виховання Становлення української державності, інтеграції у європейське та світове співтовариство, відмова від тоталітарних методів управління державою і побудова громадянського суспільства передбачають орієнтацію на Людину, націю, пріоритети духовної культури, визначають основні напрями реформування навчально-виховного процесу. Ця концепція, як і концепція гуманітарної освіти, є елементом нової ідеології освіти, яка повинна працювати на процес державотворення, становлення народу України як політичної нації. Стрижнем усієї системи виховання в Україні є національна ідея, яка відіграє роль об’єднуючого, консолідуючого фактора у суспільному розвиткові, спрямованого на вироблення життєвої позиції людини, становлення її як особистості, як громадянина своєї держави. Національний характер виховання полягає у формуванні молодої людини як громадянина України незалежно від етнічної приналежності. Інтегруючою основою національної системи виховання є спільність історико-географічного походження, мови, культури та традиції, усвідомлення своєї незалежності до українського суспільства. Кожен з цих чинників визначає єдність поколінь сучасних, минулих і майбутніх, сприяє формуванню громадянина-патріота. Науково обґрунтоване, належним чином організоване виховання відбиває духовний поступ народу, процес збереження і збагачення його культури. Виховання підростаючих поколінь відповідає потребам етнокультурного відродження та розвитку як українського народу, так і представників інших етносів, що проживають в Україні, передбачає надання їм широких можливостей для пізнання своєї історії, традицій, звичаїв, мови, культури, формування почуття національної гідності. Сучасне виховання в Україні має забезпечувати прилучення молоді до світової культури й загальнолюдських цінностей. За своїми формами й методами воно спирається на народні традиції, найкращі надбання національної та світової педагогіки. Національне виховання має суспільний характер. До нього причетні родина, найближче соціальне оточення – формальні й неформальні об’єднання, громадські організації, засоби масової інформації, заклади культури, релігійні об’єднання та ін. Роль держави полягає у координації зусиль усіх інституцій суспільства, забезпеченні його єдності та пріоритету загальнодержавних (національних) інтересів. Процес виховання органічно поєднаний із процесом навчання молоді, опануванням наук, багатств, національної й світової культури. Гуманістичний характер виховання передбачає побудову його змісту й форм на основі глибокого розуміння вихователем природи вихованців, їхніх індивідуальних рис і можливостей, на основі поваги до особистості дитини, турботи про її гармонійний розвиток, становлення взаємин співпраці у навчально-виховному процесі. Такий підхід передбачає ставлення до кожного вихованця як до неповторної особистості, суб’єкта вільного розвитку, визнання його прав, виходячи із сукупності знань про людину. У зв’язку з цим першорядного значення набуває діяльність соціальних і психологічних служб, які здатні на професійному рівні забезпечити диференціацію та індивідуалізацію виховних впливів. Дана концепція має на меті визначити пріоритетні завдання виховання у національній системі освіти та основні напрями їхньої реалізації на сучасному етапі розвитку українського суспільства. Ідеалом виховання є гармонійно розвинена, високоосвічена, соціально активна і національно свідома людина, що наділена глибокою громадянською відповідальністю, високими духовними якостями, родинними і патріотичними почуттями, є носієм найкращих надбань національної та світової культури, здатна до саморозвитку та самовдосконалення. Головна мета національного виховання – набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді, незалежно від національної належності, рис громадянина Української держави, розвиненої духовності, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури. Мета національного виховання конкретизується через систему виховних завдань, що є загальними не тільки для всіх виховних закладів, а й для всього суспільства загалом: • Забезпечення умов для самореалізації особистості відповідно до її здібностей, суспільних та власних інтересів; • Відхід від уніфікації у процесі виховання, від орієнтації на “усередненого” вихованця; • Формування національної свідомості і людської гідності, любові до рідної землі, родини, свого народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовності її захищати; • Виховання правової культури: поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки, знання та отримання законів; • Забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, старших, культури та історії рідного народу; • Формування мовної культури, оволодіння і вживання української мови; • Виховання духовної культури особистості та створення умов для вільного формування нею власної світоглядної позиції; • Утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, милосердя, патріотизму, доброти та інших чеснот; • Культивування найкращих рис української ментальності – працьовитості, індивідуальної свободи, глибокого зв’язку з природою, толерантності, поваги до жінки, любові до рідної землі; • Формування почуття господаря й господарської відповідальності, заповзятливості та ініціативи, підготовка дітей до життя в мовах ринкових відносин; • Забезпечення повноцінного розвитку дітей і молоді, охорона і зміцнення їхнього фізичного, психічного та духовного здоров’я; • Формування соціальної активності та відповідальності особистості через включення вихованців у процес державотворення, реформування суспільних відносин; • Забезпечення високої художньо-естетичної культури, розвиток естетичних потреб і почуттів; • Вироблення екологічної культури людини, розуміння необхідності гармонії її стосунків з природою; • Прищеплення глибокого усвідомлення взаємозв’язку між ідеями індивідуальної свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю; • Спонукання вихованців до активної протидії виявам аморальності, правопорушенням, бездуховності, антигромадській діяльності. Виховання дітей та молоді у будь-якому регіоні України в остаточному підсумку переслідує одні й ті самі стратегічні педагогічні цілі, ґрунтується на одних і тих самих принципах і теоретико-методологічних засадах. Водночас у процесі виховання враховуються регіональні та етнографічні особливості. 2. Принципи національного виховання Єдність національного і загальнолюдського – формування національної свідомості, любові до рідної землі та свого народу; оволодіння українською мовою, використання всіх її багатств і засобів у мовній практиці, прищеплення шанобливого ставлення до культури, спадщини, традицій і звичаїв народів, що населяють Україну, оволодіння надбаннями світової культури; Природо відповідальність виховання - врахування у процесі виховання багатогранної і цілісної природи людини, вікових та індивідуальних особливостей дітей, учнівської та студентської молоді, їхніх психологічних, національних і релігійних особливостей; Культуровідповідність виховання – органічний зв’язок з історією народу, його мовою, культурними та прогресивними родинно-побутовими і релігійними традиціями, з народним мистецтвом, традиціями та культурами інших народів світу, забезпечення духовної єдності, наступності та спадкоємності поколінь, зв’язок виховання з життям; Активність, самодіяльність і творча ініціатива учнівської молоді, поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю, утвердження життєвого оптимізму, розвиток навичок позитивного мислення. Демократизація виховання - розвиток різноманітних форм співпраці і встановлення між вихователями та вихованцями, повага до суверенітету особистості дитини, розуміння її запитів та інтересів; Гуманізація виховання - пріоритет завдань самореалізації особистості виховання, створення умов для вияву обдарованості й талантів дітей, формування гуманної особистості, щирої, людяної, доброзичливої, милосердної; Безперервність і наступність виховання - досягнення цілісності і наступності у вихованні, перетворення його на процес, що триває упродовж всього життя людини; невіддільність навчання і виховання, що полягає в їхньому органічному поєднанні, підпорядкуванні змісту навчання та виховання формуванню особистості; Єдність навчання і виховання - розвиток і формування особистості, опанування нею національної і світової культури здійснюється як єдиний процес, що передбачає набуття знань, вироблення критеріїв та цінностей, які в остаточному підсумку зумовлюють світогляд та ідеали людини; Диференціація та індивідуалізація виховного процесу – врахування у виховній роботі фізичного, соціального, духовного, інтелектуального розвитку вихованців, стимулювання активності, розкриття творчої індивідуальності кожного; Гармонізація родинного і суспільного виховання - організація педагогічного всеобучу батьків, об’єднання і координація виховних зусиль усіх суспільних інституцій. 3. Обов’язкові умови та провідні напрями національного виховання 3.1.Основні напрями виховання Реалізація основних завдань і принципів виховання у національній системі освіти здійснюється у ряді пріоритетних напрямів. Патріотичне виховання - формування патріотичних почуттів означає вироблення високого ідеалу служіння народів, готовності до трудового та героїчного подвигу в ім’я процвітання української держави. Воно покликане розуміння формувати громадянина-патріота, виробляти глибоке розуміння громадянського обов’язку, готовність у будь-який час стати на захист Батьківщини, оволодівати військовими і військово-технічними знаннями, спонукати до фізичного вдосконалення, а також вивчати бойові традиції та героїчні сторінки історії українського народу, його Збройних Сил. Правове виховання - формування правової культури – прищеплення поваги до прав і свобод людини і громадянина, Конституції, державних символів (Герба, Прапора, Гімну); знання і дотримання у поведінці Законів України; активна протидія особам та установам, що порушують закони, завдають збитків державі, зазіхають на територіальну цілісність і незалежність України. Моральне виховання - прищеплення і розвиток моральних почуттів, переконань і потреби поводити себе згідно з моральними нормами, що діють у суспільстві. Опанування духовною культурою людиною, нації, найближчого, соціального оточення. Наслідування найкращих моральних зв’язків своєї родини, українського народу, загальнолюдських моральних цінностей. Цілісний процес виховання передбачає художньо-естетичну освіченість і вихованість особистості. Виховуючи у молоді естетичні погляди, смаки, які ґрунтуються на народній естетиці та на кращих надбаннях цивілізації, національне виховання передбачає вироблення умінь власноручно примножувати культурно-мистецькі надбання народу, відчувати і відтворювати прекрасне у повсякденному житті. Трудове виховання – формування творчої, працьовитої особистості. Вмілого господаря, що володіє відповідними навичками та вміннями, професійною майстерністю, на основі сучасних знань про ринкову економіку може самостійно знайти застосування власним здібностям у системі виробництва, науки, освіти. Фізичне виховання - утвердження здорового способу життя як невід’ємного елемента загальної культури особистості. Повноцінний фізичний розвиток особистості, формування її фізичних здібностей, зміцнення здоров’я, гармонія тіла і дере, людини і природи – основа фізичного виховання. Екологічне виховання дітей передбачає формування екологічної культури особистості, усвідомлення себе частиною природи, відчуття відповідальності за неї як за національне багатство, основу життя на земля, залучення вихованців до активної екологічної діяльності, нетерпиме ставлення до тих, хто завдає шкоди природі. Розглянуті напрями виховання тісно взаємов’язані, доповнюють один одного, мають самостійне теоретико-методологічне значення. Водночас усі вони утворюють цілісну систему національного виховання. 3.2. Формування національної свідомості й самосвідомості дітей
Свідомість є властивістю людської особистості і являє собою усвідомлення людиною навколишнього середовища, самої себе, свого ставлення до нього. Чим глибше і повніше пізнає людина навколишній світ і чим більше вона керується набутими знаннями у своїй діяльності, тим більше ця її діяльність є свідомою. “Самосвідомість – це усвідомлення людиною себе самої у своїх відношеннях до зовнішнього світу та інших людей”. Вона має багато різних форм свого вияву, наприклад: самовідчуття, самоспостереження, самоаналіз, самооцінка, самокритика, які пов’язані здебільшого з пізнавальною діяльністю людини. Інші форми вияву самосвідомості: самопочуття, самолюбство, самовихваляння, самовпевненість, самоприниження, скромність, пихатість, відповідальність, власної гідності і т.д. пов’язані переважно з емоційною стороною психічної діяльності людини. І нарешті, такі вияви, як стриманість, самовладання, самоконтроль, ініціатива, самодіяльність, самодисципліна тощо, пов’язані з вольовою стороною психічної діяльності людини. Основні форми вияву самосвідомості особистості тісно пов’язані з усіма сторонами її життя й діяльності. Самосвідомість у своєму розвиненому вигляді виявляється лише у дітей старшого віку та дорослих людей. Але початок її формування припадає на ранні дитячі роки. Важливу роль у формуванні самосвідомості дитини відіграє мова. Дальший розвиток самосвідомості відбувається в молодшому шкільному віці, коли діти набувають досконалих умінь стримуватися, володіти собою, керувати своєю поведінкою і своєю діяльністю, крок за кроком навчаються контролювати та оцінювати самі себе, виробляючи в собі здатність до самооцінки і самоконтролю. Однією з форм самосвідомості особистості є її ідеали, тобто різець досконалості, найвища мета прагнень. Молоді властиво шукати ідеалів у історії, в навчанні, праці, спорті, поведінці. Ідеал – це приклад для наслідування. В ідеалах юнаки та дівчата ідеалізують себе. Часто ідеалом стають батьки – робітники, військові, вчені, учителі, товариші, односельці, яких люди шанують за працьовитість, мужність, чесність і справедливість. Ідеали учнівської молоді розвиваються й формуються під впливом художніх творів, кінофільмів, у контактах із дорослими. Але, не маючи достатнього досвіду, діти і підлітки іноді хибно розуміють вчинки і поведінку людей. Це спричинює прагнення наслідувати негативне. Тому батьки і вчителі повинні керувати формуванням у підлітків ідеалів. “Самосвідомість людини яскраво виявляється в трудовій і політичній активності, в культурі праці і поведінки, у регулюванні задоволення власних потреб. Вона є основою переконань людини, принциповості і вимогливості до себе і до інших... Щоб самосвідомість у різноманітних її виявах стала ґрунтом для самовиховання, потрібно допомогти дітям зрозуміти самих себе, реалізувати свої ідеали та інтереси, подолати перешкоди, що виникають у процесі виконання доручень і самозобов’язань”. Формування національної самосвідомості передбачає засвоєння молоддю етнічної спільності, національних цінностей (мови, території, культури), відчуття своєї причетності до розбудови української державності, патріотизму, що сприяє утвердженню власної національної гідності, внутрішньої свободи, гордості за свою землю. Національна ідея має бути не просто атрибутом національної свідомості, чисто духовним феноменом, а поштовхом до практичних справ. Необхідною умовою національного відродження є відмова від почуття національної меншовартості, національної неповноцінності, що прищеплювалося віками і призвело до втрати історичної пам’яті, ознак національно-культурної гідності, національної мови, до втрати багатьох цінностей, які визначають обличчя нації, що сьогодні загрожує не тільки нашій державній незалежності, а й нашому існуванню як нації. Завершуючи цей розділ, хочу наголосити на тому, що батьки і діти мають глибоко усвідомити важливе значення культури міжнаціонального спілкування. Вона – неминучий наслідок розкриття духовно-морального потенціалу кожного народу. Висока культура міжнаціонального спілкування водночас є засобом і плодом становлення нової системи відносин у культурній, економічній, політичній та інших сферах життєдіяльності народу. 3.3. Сімейне спілкування та його роль у національному вихованні дітей Вихованість – якість особи, в якій органічно поєднані культура спілкування, культура зовнішності й культура задоволення потреб (побутова культура). Серцевиною в цій тріаді є культура спілкування. Засади та норми культури спілкування формувалися віками. Народи всіх країн та часів ретельно добирали, зберігали, нагромаджували досвід спілкування за принципом: розумно – морально – гарно. Стрижнем, основою справжньої культури спілкування є гуманне ставлення людини до людини. Тому формування в дітей позиції відвертості, довіри й доброзичливості – неодмінна умова виховання культури спілкування. І для того, щоб розв’язати це завдання, дорослим треба дуже ретельно проаналізувати, а як же вони ставляться до навколишнього, до знайомих і незнайомих, до сусідів, колег по роботі, родичів і близьких і, звичайно ж, до самих дітей. Людина не може жити, працювати, задовольняти свої матеріальні та духовні потреби, не спілкуючись з іншими людьми. Отже, спілкування в родині є для дитини першою школою громадянства, яка формує її особистість, розвиває в неї почуття власної гідності й заразом вимагає від дитини поваги до членів родини – батька, матері, бабусі, дідуся, братів та сестер. Найкращі вихователі дитячого садка, дитячого будинку чи школи-інтернату не можуть замінити дитині рідну матір та рідного батька. Щоб виховувати дитину, труба віддавати їй своє серце, любити її. Але й цього замало. Потрібні ще почуття відповідальності, терпіння, знання особливостей розвитку дитини та вміння виховувати. Лише в умовах достатнього спілкування в родині дитина привчається шанобливо ставитися до інших у відповідь на ту повагу, яку відчуває до себе, вчиться бути щирою, перейматися радощами й прикрощами близьких, турбуватися, виконувати обов’язки, бути ініціативою. Найважливішою умовою нормального виховання в родині, є, безумовно, любов батьків одне до одного, взаємоповага, прагнення до згоди, єдність дій, застосування традиційних форм і методів народної педагогіки, опанування бодай елементарних знань та правил педагогічної культури. Досить часто можна чути нарікання на брак часу на виховання дітей. Але ж батьки, і ті, хто виховує добре, і ті – хто погано, працюють, і в них усіх не так вже й багато часу, який можна було б приділити дітям. А тому, напевне, справа все ж не тільки в кількості часу. Важливо, по-перше, щоб той короткий час, який приділяється дитині, був насичений глибокою увагою й інтересом, щирістю й довірою, приносив взаємне задоволення, щоб дитина нетерпляче ждала зустрічі з батьком та матір’ю. Тоді й лишившись удома самі (батьки кудись відлучилися), діти керуватимуться не випадковими стимулами та мотивами, а тим, що запало їх у душу при спілкуванні з ними. По-друге, ознакам нормального сімейного колективу А.С. Макаренко вважав педагогічну цілеспрямованість батьків, їхнє прагнення до дружного, радісного, трудового сімейного життя, а також авторитетність батьків, що ґрунтується на розвитку взаєморозуміння і взаємоповаги в родині. Проте ні цілеспрямованість, ні авторитетність не існують самі собою. Вони виростають на ґрунті глибоких педагогічних знань, любові дітей, у ході звершення спільних справ, які цікаві для всіх. По-третє, батьки мають глибоко усвідомити, що виховання є насамперед доцільна і цілеспрямована організація дитячого життя, що “виховання – організоване спілкування, різноманітність духовних і ділових відносин як між дорослими, так і між дорослими та дітями, а також між самими дітьми. Виховання – це підготовка дітей до життя у процесі самого життя, внаслідок засвоєння змісту життя: культури, моралі, науки, права тощо. Виховувати – означає нести відповідальність за життя і долю підростаючої людини, означає створювати щасливу особистість у родині. Родинне виховання - не тільки вплив старшого на молодшого, а й взаємодія –спільні прагнення та діяльність. Через це в родині ніколи не можна розділяти життя батьків і дітей на життя дорослих, справжнє, і життя дитяче, несправжнє. Тільки в єдиному житті з дорослими, поділяючи його радощі й турботи, беручи на себе частину відповідальності, дитина стає справжньою людиною”. По-четверте, людське спілкування є духовна діяльність, взаємодія між людьми, обмін думками, почуттями, переживаннями. Потреба в спілкуванні для дитини – одна із провідних. Ось чому вже перший крик немовляти – інстинктивний сигнал до спілкування. По-п’яте, людині властиве прагнення до знань, тому що через знання, вміння, навички вона здобуває необхідні блага і утверджує себе у предметному світі. Воднораз їй властиве і прагнення спілкуватися, тому що саме через спілкування і діяльність люди передають від одного покоління до іншого величезний досвід пізнання і перетворення навколишнього світу, досвід суспільних відносин, соціальних форм поведінки та боротьби. Отже, пізнання є складником спілкування. По-шосте, спілкування між людьми, особливо між дорослими і дітьми – надзвичайно важливий канал задоволення духовних потреб. Різноманітне і багатостороннє спілкування збагачує і формує духовний світ дитини, дарує їй моральне задоволення, глибоку естетичну насолоду. А тому, будь ласка, розмовляйте з дітьми! Якщо не вмієте - учіться. Якщо немає про що – думайте, читайте! Ваш син має знати, і ви теж, що навіть кілька хвилин ранкової веселої, доброзичливої розмови з татом чи мамою – це щастя! Ваша дочка має поглядати на годинник під час прогулянки з друзями: “Наші вже готуються до сімейної вечері. І мені треба допомогти накрити стіл та про дещо поговорити з мамою і татом”. У дружній родині обідають разом і разом сперечаються про прочитану кригу, роздумують над неприємностями когось із членів родини і разом ухвалюють важливі постанови, радіють успіхам у праці чи навчанні. А що, коли в родині так не заведено? “Я так від вас утомилася!” – каже мама. “Відчепись! Дай мені відпочити!” – відмахується тато. Коли всі в родині стали мовчунами? Розмовляти! Всміхатися! Не хмуритись! Не сердитись! Діти не повинні бачити вас злими й похмурими, без усмішки, звернутої до них. Похмурість і злість – заразні. Боронь Боже, щоб ваші діти перебрали її від вас! Умійте любити свою дитину не за те, що вона гарна та розумна, а просто за те, що вона є і вона – ваша. Деяких батьків звинувачують у сентиментальності й “телячих ніжностях” до дітей. Не слухайте таких мудрагелів. Не бійтесь любити своїх дітей! Будьте з ними ніжними і лагідними! Ніхто, крім вас, не навчить їх любити. Не ждіть швидких наслідків від ваших конкретних педагогічних дій. Їх довго не буде... негайних плодів у педагогіці майже не буває – ні на уроці, ні в сім’ї. “У природи немає швидкої відповіді”. Учіть дітей доброзичливості, вмінню її виказувати. Звичні слова, сказані по-доброму, з усміхом, доречно, роблять інколи чудеса. Дуже хотілося б, аби батьки полюбили слово “можна” – дивне, чудове слово: - Мамо, можна я залізу на це дерево? - Можна. - Можна, я не їстиму супу? - Можна. - Можна, я покличу на день народження весь клас? - Можна. Намагайтесь якнайчастіше говорити це слово. Бо якщо ви не дозволите синові зараз, то завтра він не запитає вас і все одно здереться на дерево. Психологи твердять: нормально жити, розвиватись фізично і духовно дитина може лише в душевному комфорті. Тож батьки, пам’ятаючи про це, мають щодня дитину приголубити, похвалити, обняти, поцілувати, притиснути до себе, заохотити, подякувати за виконану роботу чи зроблену послугу і так 7-8 разів протягом дня. Це так сало, і так багато, щоб цілий день у вашої дитини був радісний і райдужний! Без ласки людина жити не може. А дітей-невдах слід хвалити ще частіше, ніж тих, кому все вдається. Народні традиції та їхня роль у національному вихованні дітей У основі понять “народ”, “нація” лежать стійкі одвічні традиції – трудові, моральні, естетичні тощо. Народні традиції – це форми діяльності та поведінки людей, звичаї, правила, цінності, уявлення, які мають міцне історичне коріння та передають з покоління в покоління. Традиції створюють на основі тих форм діяльності, які не раз підтвердили свою ефективність, суспільну вагу та індивідуальну користь. Це важливий чинник регуляції життєдіяльності людини, основа її виховання. Традиції і звичаї бувають родинно-сімейні, регіональні і загальнонаціональні. Серед численних традицій та звичаїв чільне місце належить культуротворчим і духовно творчим, політичним і державотворчим. Традиції, звичаї та обряди об’єднують минуле й майбутнє народу, старші й молодші покоління, інтегрують етнічну спільноту людей у високорозвинену сучасну націю. Це своєрідні одвічні духовні підвалини розвитку народу, нації, які втілюють у собі найкращі досягнення в ідейному, моральному, трудовому та естетичному житті. Практично прилучаючись до традицій, звичаїв і обрядів народу, молодь убирає в себе їхній філософський, ідейно-моральний, психологічний та естетичний зміст і поступово стає невід’ємною частиною рідного народу, нації. Роль традиції у розвитку людства Г. Ващенко порівнював із роллю пам’яті в розвитку окремої людини. Основна функція пам’яті полягає у збереженні набутого досвіду. Коли б людина не володіла пам’яттю, коли б вони не зберігала попередніх вражень, уявлень та думок, вона не тільки б не рухалась уперед, а взагалі не могла б існувати, бо тільки попередній досвід дає їй змогу успішно пристосовуватись до умов життя й боротися за своє існування. Таке саме значення традицій і в розвитку людства та окремих націй. Осердям українських виховних традицій є духовні здобутки і народні ідеали, пов’язані з народним світоглядом, релігією, мораллю та історією українського народу. Утвердженню сімейних вартостей сприяло святкування релігійних свят. Актом гуманістичного виховання був звичай, за яким діти носили святу вечерю бабусі, хрещеним батькам, родичам, бідним сусідам. Стосунки у сім’ї завжди характеризувалися демократизмом і добрим гумором. Українська мати залишалася головним вихователем і носієм народних традицій та звичаїв. Виховання в сім’ї має вирішальне значення за тієї умови, коли в сім’ї панує українська культура та мова, різні звичаї, якщо батьки виявляють прихильність до всього українського – до пісні, книжки, одягу, влаштування помешкання тощо. Лише в цьому разі діти сприймають народні традиції і передають їх своїм дітям. Найглибше поняття українського виховного ідеалу розкрив Г. Ващенко у своїх педагогічних творах: “Виховний ідеал”, “Тіло виховання як засіб виховання волі і характеру”, “Проект системи освіти в самостійній Україні” та ін. Українське родинно-сімейне виховання, використовуючи народні виховні традиції, має сформувати національні почуття, як є чи не найбільшою вартістю людської душі. По-перше, почуття національного є вродженим, воно вічне, властиве кожній людині і помирає в людині разом з нею. Воно глибоко закорінене генетично у психіці індивіда і виявляє себе підсвідомо навіть коли зазнає кровного змішування з чужорідними елементами. По-друге, зважаючи на стійкість і органічність почуття національного в людині, К. Ушинський радить вихователеві взяти його за основу системи виховання: “Є лише одна загальна для всіх природжена схильність, на яку завжди може розраховувати виховання: це те, що ми звемо народністю. Як немає людини без самолюбства, так немає людини без любові до батьківщини, і ця любов дає вихованню надійний ключ до серця людини і могутню опору для боротьби з її поганими природними, особистими, сімейними і родовими нахилами”. У традиціях української сім’ї визначне місце посідає культ предків. У кожному регіоні відзначається День пам’яті померлих людей, загиблих вояків. Це дуже важлива з виховного погляду традиція, день поминання наших предків, родоначальник нашого роду. А тому в шануванні померлих, спогадах про їхні добрі справи, героїчні вчинки разом із дорослими повинні брати участь і діти, щоб вони проймалися повагою до своїх предків. День пам’яті померлих і загиблих вояків викликає готовність продовжувати справи, заповіти батьків та дідів. У ході підготовки та відзначення цього дня формується історична пам’ять, зміцнюється наступність поколінь, утверджується безперервність гуманістичних традицій народу, вічність буття нації. Дуже важливою народною традицією є відзначення дат родинного календаря, який включає найзначніші віхи життя родини, кожного її члена. Привертає увагу те, що саме сімейно-родинному вихованню народна мудрість надає пріоритетного значення. Наслідуючи традиції родоводу, в сім’ях відзначають у щиросердній атмосфері дні народження, ювілеї та інші знаменні події як всієї родини, так і окремих її членів – матері та батька, бабусі та дідуся, синів та дочок, онуків. Українська народна пісня та її роль й формуванні національної самосвідомості дітей Український народ – один з найпісенніших у світі. Це про нас писав Микола Гоголь: “Покажіть мені народ, у якого було б більше пісень”. Україна має понад 300 тисяч народних пісень, які перевершують пісні інших народів своїм поетичним та етичним багатством, глибиною почуття. Українська пісня “Їхав козак за Дунай” під назвою “Прощай з нареченою” поширена у Франції і ввійшла до збірки французьких народних пісень. Цю пісню залюбки співають німецькою мовою (змінивши деякі слова) німецькі селяни та військові. Не знаючи її походження, вони мають її за німецьку пісню. Видатний педагог Григорій Ващенко переконливо доводив, що “український традиційний ідеал людини найяскравіше відбивається в українській народній пісні”. Пісня складається зі слів та музики. Слово передає переважно думки, поняття, уявлення, себто інтелектуальні моменти психіки людини, хоча воднораз відбиває й емоційні переживання. Музика переважно віддзеркалює емоційні переживання з їхніми найрізноманітнішими відтінками. Переживання, що їх передає музика, можуть бути такими тонкими й глибокими, що їх не можна передати словами. Через музику душа безпосередньо розмовляє з душею. Оскільки в народній пісні відбуваються почуття народних мас, то можна сказати, що через неї ми безпосередньо розмовляємо з давніми поколіннями. Ми разом з ними живемо тими почуттями, якими жили вони. Народна пісня – це єдність музики і слова. Відомо, що українська пісня за змістом багатством, глибиною і різноманітністю переживань, відбитих у ній, красою та мелодійністю посідає одне з перших місць серед пісень народів світу.
Всего: 4238 
Новых за месяц: 0 
Администраторов: 3 
Модератор: Олена8246 
Друзей: 21 
Проверенных: 19 
Обычных юзеров: 4193 
Девушек: 3493
